Ю. Ю. Овдієнко, студентка
УНЗм 17-1.4з
Київський університет ім. Бориса Грінченка
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ:
ІСТОРИЧНИЙ ТА УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ
Для України
інклюзивна освіта – педагогічна інновація, що знаходиться на стадії
впровадження, а тому зустрічає немало труднощів. Це і професійна
непідготовленість вчителів масової школи до роботи з дітьми з особливими
освітніми потребами в порівнянні з педагогами спеціальних шкіл, які
небезпідставно вважають кращими послуги для дітей у своїх закладах. Архітектурна
непристосованість споруд, недоопрацьованість нормативно – правої бази,
необхідність додаткового фінансування інклюзивних закладів освіти, академічна
перевантаженість навчальних програм, які досить важко адаптувати до потреб
дитини з вадами у розвитку, негативне ставлення батьків «нормальних» дітей, –
все це значно утруднює процес запровадження інклюзивного навчання.
Проблема
спільного навчання дітей з порушеннями у розвитку є актуальною, хоча й не новою
для нашої держави. Інша справа, що вона мала стихійний характер і здійснювалася
здебільшого в індивідуальній формі без відповідного забезпечення. Як зазначає
А. Колупаєва, на сучасному етапі в Україні відкриваються перспективи змін у
системі спеціальної освіти, пов’язані з новим ставленням до дітей з особливими
потребами, розв’язанням завдань їхньої інтеграції в суспільство. Політика в
Україні стосовно навчання цієї категорії дітей визначається Конституцією
України (ст. 46, 53, 49) [9, 80], Державною національною програмою «Освіта
(Україна ХХІ століття)», Законом України «Про освіту», Законом України «Про
державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», Законом
України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», Законом
України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» [2, 36-42], Постановою Кабінету
міністрів України «Про схвалення Концепції ранньої соціальної реабілітації
дітей-інвалідів», Концепцією стандартів освіти осіб з вадами слуху та багатьма
іншими документами. Проблемою інклюзивної освіти займались такі вчені, як В. В. Бочковський,
В. І. Бондар, А. А. Колупаєва, В. П. Ляхова, К. О. Пінюгіна,
Г. М. Хворова та інші [3, 1].
Аналіз стану
сучасного суспільства спонукає до роздумів про місце та роль у ньому дітей, які
мають особливості психофізичного розвитку та потребують додаткової педагогічної
уваги. У соціальному середовищі, на жаль, і досі залишаються не подоланими
стереотипні уявлення про так звану «норму» розвитку дитини. Проте, батьки й
педагоги мають знати, що кожна людина, незалежно від стану здоров’я, наявності
фізичної чи інтелектуальної вади, має право на одержання освіти, якість якої не
відрізняється від якості освіти здорових людей. Адже ідея інклюзії, яка активно
реалізується останніми роками у вітчизняному освітньому просторі, полягає саме
в надані права на рівний доступ до отримання освітніх послуг. А це, у свою
чергу, вимагає нового підходу до управління навчальним закладом. Однак, як
показує досвід управлінської діяльності, одним із чинників уповільнення процесу
відкриття інклюзивних класів є неусвідомленість керівниками суспільної цінності
інклюзивної освіти та їх неготовність забезпечувати додаткові
соціально-педагогічні умови навчання, виховання й розвитку особистості дитини [4, 5].
Потреба
глибинної перебудови системи освіти в Україні наразі зумовлена об’єктивними
процесами трансформації нашого суспільства. З огляду на те, що сучасна система
освіти має відповідати соціальним запитам як сьогодення, так і забезпечити
якісно нове майбуття, доцільно розглянути ті процеси, які відбуваються тепер в
нашому житті, а також що їх зумовило в минулому і як вони розгортатимуться
надалі. Відповіді на ці запитання можуть стати підґрунтям до визначення
прийнятних і раціональних кроків у розбудові нової системи освіти (в тому числі
і осіб з особливими потребами), що плекатиме молоде покоління для гідного життя
у прийдешньому. Еволюція людської цивілізації засвідчує чітку закономірність:
суспільство й освіта детермінують одне одного. Від того, яким є суспільство,
залежить система освіти; водночас, яким чином розбудовується освітня система, - такого рівня розвитку досягатиме
й суспільство. Суспільство є найскладнішою соціальною системою. У широкому
розумінні – це соціальна взаємодія людей, сукупність відносин та зв’язків між
людьми у процесі їх спільної діяльності; у вузькому – це конкретно-історичний
тип того чи іншого суспільства, країни, їх організація. З огляду на це,
науковці вирізняють аграрне, індустріальне, інформаційне та ін. суспільства.
Суспільства, залежно від того, на яких стадіях (соціального, економічного,
політичного) розвитку вони перебувають, поділяють на традиційне, перехідне,
сучасне. Окрім цього вирізняють закрите (зазвичай тоталітарне) і відкрите
(переважно демократичне) суспільства. В закритому суспільстві влада і власність
на засоби виробництва фактично зрощуються (як на території СРСР, а також у
багатьох пострадянських країнах). Утворення відкритого суспільства стає
можливим лише за умови вироблення прийнятної для громадян моделі управління
суспільними процесами, та розвитку науки, освіти, культури [4, 9].
Розвиток
сучасного суспільства детермінує повагу до людського розмаїття, встановлення
принципів солідарності та безпеки, що забезпечує захист та повне інтегрування у
соціум усіх верств населення, насамперед – осіб з обмеженими можливостями
здоров’я. Це зумовлено визначенням головної мети соціального розвитку –
створення «суспільства для всіх». В основу такого інтегрування покладено
концепцію цілісного підходу, яка відкриває шлях до реалізації прав і
можливостей для кожної людини, насамперед, передбачає рівний доступ до здобуття
якісної освіти. Принцип доступності сформульовано на засадах дотримання прав
людини, викладено в резолюції Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1997 р. в
якості пріоритетного завдання – сприяти забезпеченню рівних можливостей для
осіб з обмеженими можливостями здоров’я. Цей принцип зумовлює перенесення
акцентів з медичних аспектів інвалідності, піклування про осіб з психофізичними
порушеннями, захисту та надання їм допомоги в адаптації до навколишнього
середовища на реформування самого соціуму, де особа з психофізичними
порушеннями має змогу задовольнити свої потреби, перш за все, потребу здобути
якісну освіту. Якісна освіта передбачає задоволення особливих освітніх потреб
кожного індивіда, в тому числі й з порушеннями психофізичного розвитку, без
відриву такої особи від звичного соціального оточення, сім’ї, друзів. Принципи
доступності та задоволення особливих освітніх потреб осіб з порушеннями
психофізичного розвитку стали наріжним каменем інклюзивної освіти, освітньої системи,
що базується на принципі забезпечення основного права дітей навчатися в
загальноосвітньому закладі за місцем проживання із відповідним
психолого-педагогічним супроводом та корекційно-реабілітаційною підтримкою [4, 10].
Становлення і
розвиток освітньо-виховних інституцій, навчальних закладів різних типів та
загалом освітньої системи осіб з порушеннями розвитку в Україні (системи
спеціальної освіти) бачиться як розмаїтий, суперечливий процес, детермінований
розвитком суспільства упродовж кількох століть. Справа освіти осіб з
порушеннями розвитку в Україні, як і в інших країнах світу, розвивалась
еволюційним шляхом – від окремих спроб індивідуального навчання, до організації
групового навчання, а згодом і створення окремих навчальних закладів.
Специфічність розвитку системи освіти осіб з порушеннями розвитку на
українських землях упродовж багатьох століть зумовлювалась складною історією
протистояння українського народу поневоленню, гніту, репресіям, загарбницьким
наступам сусідніх держав, подоланням внутрішньої роздробленості як
територіальної, так і соціальної, перебуванням її територій у складі різних
держав (Польщі, Литви, Австро-Угорщини, Молдовії, Росії, СРСР) тощо [4, 11].
Україна не може
сліпо скопіювати досвід інших країн через різні економічні, етнографічні умови
та різний менталітет, вона створює свій шлях розвитку інклюзивного навчання. В
нашій країні початок інтеграційних процесів «особливих дітей» у масову шкільну
систему почався з 90-х років минулого століття. У 2001 р. Міністерство освіти і
науки України, Інститут спеціальної педагогіки АПН України та Всеукраїнський
фонд «Крок за кроком» започаткували науково-педагогічний експеримент «Соціальна
адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного
розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх закладах», основна
мета якого є розробка і реалізація механізму інтеграції дітей з особливостями
психофізичного розвитку в загальноосвітні навчальні заклади, ранньої інтеграції
цих дітей в соціальне середовище з урахуванням їхніх типологічних та
індивідуальних особливостей. Але остаточно інклюзивна освіта стала
підтримуватись законодавчою базою України з 2010 р., коли до Закону України
«Про загальну середню освіту» були внесені зміни, згідно з якими
загальноосвітні навчальні заклади могли повноправно створювати спеціальні та
інклюзивні класи для навчання дітей з особливими потребами [3, 3].
За 1991–2016 рр.
освіта дітей з особливими потребами зазнала істотних трансформаційних змін: від
інституалізації до інклюзії. Суспільно-політичні та соціокультурні процеси, що
відбувалися в країні на шляху входження до європейського освітнього простору,
призвели до виокремлення кількох етапів розвитку освіти дітей з особливими
потребами. І етап (1991–2000 рр.) функціонування української системи
спеціальної освіти розпочався з ратифікації міжнародних документів щодо
дотримання прав людини, а також визнання в основних законодавчих актах України
права на здобуття освіти всіма громадянами, в тому числі й з особливими
потребами, у загальноосвітньому просторі. Основна тенденція І етапу –
«державоцентриська» освітня система з прикметними ознаками інституалізації та
жорсткої регламентації освітнього процесу у спеціальних навчальних закладах. ІІ
етап (2001–2010 рр.) розвитку системи освіти осіб з особливими потребами
характеризується спробами переведення закладів спеціальної освіти з режиму
інерційного функціонування в режим випереджувального інноваційного поступу та
значною активізацією стихійного інтегрування дітей з особливими потребами до
загальноосвітніх навчальних закладів на тлі ствердження інклюзивної освіти в
демократичних країнах. ІІІ етап (2011 р. – донині) характеризується основною
тенденцією в освіті дітей з особливими потребами, що полягає в оптимізації
спеціальних навчальних закладів та впровадженні інклюзивної освіти на теренах
України. Зокрема, на тлі зростання (на 0,5 %) загальної чисельності дітей з
інвалідністю значно скоротилась мережа спеціальних загальноосвітніх навчальних
закладів та у понад 1,5 разу зменшилась кількість учнів з особливими потребами
у них. Вагомий здобуток цього періоду – впровадження інклюзивної освіти:
системи освіти, що передбачає надання освітніх послуг дітям з особливими
освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу за місцем проживання.
Втім, невизначеність на державному рівні законодавчо-нормативних та організаційно-фінансових
механізмів інклюзивної освіти значно стримує цей процес. Нині важливою умовою
системного реформування освіти дітей з 32 особливими потребами є комплексне
розв’язання завдань, пов’язаних із нормативно-правовим,
організаційно-фінансовим, кадровим, науково – та навчально-методичним
забезпеченням їхнього навчання та виховання [4, 31].
Світова практика
інклюзивної педагогіки свідчить про її ціннісну значущість, адже «…школи, які
основну вагу приділяють дітям, є тренувальним майданчиком для суспільства,
орієнтованого на задоволення потреб своїх громадян, у якому панує повага до
відмінностей і гідності всіх людей» [1, 156]. Інклюзивна школа – заклад освіти,
який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує
навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання,
використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями
для надання спеціальних послуг відповідно до різних потреб дітей, створює
позитивний клімат в учнівському середовищі, зокрема та освітньому просторі
загалом. Створення такого типу навчального закладу вимагає застосування інноваційних
підходів до управління навчально-виховним процесом. Для розв’язання проблем,
пов’язаних із відкриттям інклюзивних класів, керівникам школи необхідно
мобілізувати як внутрішні, так і зовнішні ресурси, організувати додаткове
навчання педагогів, забезпечити наявність спеціалістів: психологів, соціальних
педагогів, асистентів учителя. Слід приділити увагу новому формату технічного
устаткування, обладнання та утримання будівлі навчального закладу, прилеглої
території, організації підвозу та харчування учнів з особливими освітніми
потребами. Ураховуючи, що педагоги, залучені до викладання предметів в
інклюзивних класах, потребують отримання спеціальних знань, умінь і навичок.
Задля цього слід подбати про проходження ними курсів підвищення кваліфікації та
введення до мережі шкільних методичних формувань постійно-діючого семінару [6, 4].
Слід зауважити,
що першочерговим етапом упровадження інклюзивного навчання є просвітницька
робота з батьками щодо роз’яснення переваг інклюзивного навчання в процесі
здобуття освіти їхніми дітьми та подальшої соціальної адаптації [5, 6].
Отже, інклюзивна
освіта – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти
дітям із особливими освітніми потребами, шляхом організації їх навчання в
загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування
особистісно-орієнтованих методів навчання, урахуванням індивідуальних
особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей. Інклюзія – це
політика і процес, які забезпечують повну участь усім членам суспільства в усіх
сферах життєдіяльності. Як свідчить освітня практика, проблема впровадження
інклюзивної освіти є не лише ідеєю сьогодення, але й такою, що може бути
реально розв’язана засобами навчально-виховного процесу. Це, у свою чергу,
потребує від керівництва навчальних закладів подолання соціальних,
організаційних, адаптивних перешкод через формування державної стратегії
інклюзивної освіти, розробки фінансових механізмів її утримання, оновлення
системи професійної підготовки вчителя, підвищення рівня спеціальної педагогічної
освіти батьків і громадськості, розробку методичних прийомів і технологій
освітньої інклюзії, адаптацію шкільних приміщень відповідно до потреб дітей з
особливими освітніми потребами. Отже, керівники шкіл відіграють важливу роль в
адаптації шкільного середовища до дітей з особливими освітніми потребами. Вони
повинні розробляти та застосовувати більш гнучку процедуру управління,
перерозподілу навчальних ресурсів, урізноманітнювати спектр освітніх послуг,
мобілізувати професійний потенціал педагогічного колективу, вести
роз’яснювальну роботу з батьками, захищати права дітей зазначеної групи на
рівний доступ до якісної освіти.
Література
1. Громадянська освіта: теорія і методика
навчання / Т. Асламова, Т. Бакка, В. Бортніков та ін. – К.:
Етна-1, 2008. – 174 с.
2. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи:
монографія / А. А. Колупаєва. – К. : Самміт-Книга, 2009. – 272 с.
3. file:///C:/Users/AlexLee/Downloads/Znpkhist_2014_1_14.pdf.
4. file:///C:/Users/AlexLee/Downloads/Інклюзивна%20освіта%20від%20основ%20до%20практики%20(1)%20(1).pdf.
5. file:///C:/Users/AlexLee/Downloads/Tvo_2014_1(2)__9%20(2).pdf.
Немає коментарів:
Дописати коментар